Лариса Денисенко: «Рідко отримую листи, які мені цікаво читати»
В останні дні осені на Буковину завітала українська письменниця, телеведуча, адвокат і просто чарівна жінка Лариса Денисенко. Зі своїми прихильниками вона зустрілась в «», де презентувала романи «Корпорація ідіотів», «», «», «», а також книги для дітей про пригоди Лізи та Цюці П. Вдячні глядачі більше двох годин не відпускали пані Ларису, яка з радістю спілкувалась та роздавала автографи як дорослим, так і наймолодшим читачам. У перерві мені вдалось поставити письменниці кілька запитань.
– Пані Ларисо, Ви захоплюєтесь і телебаченням, і літературою, і юриспунденцією, і модельним бізнесом. Коли знаходите час займатись усім цим?
– Такі питання мені ставлять постійно. Просто я не знаю, як може бути інакше. Так склалося з самого дитинства. Вже тоді у мене було дисципліноване життя: співи в хорі, танці, заняття спортом і музикою. Навіть, коли щось з того не подобалось, то я не кидала заняття через почуття відповідальності. Зрозуміло, було те, що більше цікавило і те, що менше. Мабуть, усе залежить від натури. Вона у мене жвава. Намагаюсь усе помацати, відчути, спробувати, а потім не можу кинути.
– Чи існує в сучасній літературі поділ на елітарну і масову. Якщо так, то до якої Ви зараховуєте власну творчість?
– Безперечно, такий поділ існує, бо ми не відрізняємося від світових літератур. До елітарної зараховую есеїстику. Все інше – література масова. Я пишу доволі простою мовою і людина, яка хоче відпочити, може знайти це у моїх текстах так само, як і та, яка хоче думати, має можливість вдаватись до роздумів під час читання. Врешті-решт, мої твори зовсім не є розважальними.
– Сьогодні стало модним всіляко піарити себе в Інтернеті. З цією метою українські письменники створюють власні сторінки у соціальних мережах і живому журналі. Наскільки Вам це близьке?
– Маю свою сторінку на facebook. Помітила, що протягом місяця отримую 20-30 листів від практично незнайомих людей. Іноді письменники-початківці присилають щось подивитися. Коли можу, я відповідаю. Поціновувачі моєї творчості також пишуть, але в основному це або подяка, або запитання щодо часу появи нових книг. На жаль, дуже рідко отримую листи, які цікаво читати, наприклад, про те, як життя людей змінилось після знайомства з моїми книгами.
У 1999 році була першим тисячником, який зареєструвався у живому журналі. Я фігурувала як правник, який має мережевих друзів і нічого серйозного ще не писала. На фейсбуці з’явилась уже тоді, коли мене знали як телеведучу, письменницю і публічну особу. В Інтернеті люди можуть звертатися за різним, тому я часто відфільтровую їх, як і в житті. Мені навіть досі незручно використовувати соціальні мережі як засіб піару, навіть дати посилання на інтерв’ю соромно. Передусім цікавлять ділові стосунки. Саме тут я знайшла фотографа і художника, яким збираюсь допомогти опублікуватися.
– Протягом тривалого часу Ви працювали на «1+1». Яким є сьогодні українське телебачення?
– Про українське телебачення можемо говорити так само, як про український політикум. Вони мені чомусь схожі. Це домінування мертвонароджених шоу, розважальних програм, яким є і наш парламент. Телебачення не може щось створювати, воно лише віддзеркалює суспільство. Глядачі задоволені тим, що їм показують з екранів телевізорів. Вони цитують серіали, знають, які шоу йдуть по ТБ. Такими є семеро з десяти українців. Інші три або читають, або сидять в Інтернеті.
– У Вас досить специфічна ділянка роботи в юриспунденції, пов’язана з біженцями…
– Займаюся цим питанням тільки в Канаді. Згадана тема мені цікава через те, що часто туди їздила і зіштовхувалась з такими проблемами. Але, щоб отримати в Канаді ліцензію на практику, я повинна мати їхню освіту, а не європейську. Тому наразі маю дозвіл тільки щодо певних питань, як, наприклад, проблеми біженців. Натомість в Україні займаюся цивільними справами, пов’язаними із отриманням спадщини і розлученням. До моєї компетенції входить також адміністративне право, але в основному це питання розподілу майна і сімейних чварів.
– Чи використовуєте свою юридичну практику як джерело для художньої творчості?
– Поки що цього не робила, тому що з повагою ставлюсь до адвокатської таємниці. Відчуття гідності не дозволяє так чинити. Історії моїх клієнтів стосуються лише їх і я не беру на себе відповідальність розповідати про це іншим. Деякі клієнти навіть не знають, що я пишу романи. Вони сприймають мене лише як адвоката.
– Гадаєте, це створило б якийсь дискомфорт, якби з’ясувалося, що Ви письменниця?
– Зовсім ні. Юриспунденція подібна на хірургію. До нас не приходять завчасно, а тоді, коли вже «горять черевики». У такому випадку людям байдуже, хто ти є і чим займаєшся, окрім адвокатури.
– Серед Ваших книг є не лише романи для дорослих, але й цікаві твори для малечі, наприклад, про пригоди Лізи та Цюці П. Якими є перспективи сучасної української літератури для дітей?
– Зараз багато-хто починає писати для наймолодших. Як на мене, таку літературу творити легше. Щоправда, сучасні діти стрімко дорослішають. Як вдалося Джоан Роллінг відчути цей процес, для мене є загадкою, певним містичним збігом. У дитинстві я обожнювала Всеволода Нестайка і його «Тореадорів з Васюківки». Сьогодні більша половина дітей не сприймає цей твір. Як правильно підібрати тему, що їм буде цікаво – важко сказати. Гадаю, треба вчитись говорити простіше.
– Знаю, що Ви колекціонуєте фігурки равликів. Звідки таке захоплення і який експонат найцінніший?
– Для мене вони усі вартісні. Маю равликів ручного розпису різних майстрів зі Львова. Взагалі вважаю, що це якась галицька істота. Почала збирати равликів ще не знаючи, що це символ Форуму книговидавців. Маю цікаві експонати з бронзи, дерев’яні з Австрії та порцелянові з Німеччини. Я не знаю чому саме равлики. Вони парадоксально дивні істоти. Будиночок – це ніби земна куля, куди можна сховатися. Равлик тягне її на собі, незважаючи на те, що це вкрай ламка та ілюзорна конструкція. Проте для нього хатка важлива. Равлики схожі на людей – такі ж зворушливі й наполегливі водночас.
Лілія ШУТЯК, «Трохи культури»
0 коментарів