Степан Процюк: «Немає такого, про що я не міг би написати»

Поет і прозаїк, есеїст і викладач Прикарпатського університету Степан Процюк завітав до Чернівців, щоби представити свої нові книги: філософсько-психологічний роман «Руйнування ляльки» та «психобіографію» Василя Стефаника під назвою «Троянда ритуального болю». З неї і почнемо розмову.

– Пане Степане, якщо вірити анотації, ваша «Троянда ритуального болю» є книгою, сказати б, ризикованою. Адже в ній ви даєте «психоаналітичні версії історії загублених кохань, письменницьких страждань» класика української літератури. Деякі критики її відверто не сприймають. Цікаво, чому ви звернулися саме до цього письменника?

– Свого часу я писав про дитинство Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, Карла Юнга і Ніки Турбіної у книжці з серії «Життя видатних дітей». Це і був початок мого зацікавлення жанром біографії. Василь Стефаник мені внутрішньо близький. Здається, я добре розумію його психіку. Хоча виникає чимало запитань, на які я намагався дати свої версії відповідей, розуміючи, що моє сприйняття Стефаника сподобається далеко не всім. Наприклад, Ірина Славінська у своїй книзі «33 герої укрліт» назвала «Троянду ритуального болю» міфобіографією. Але мені не звикати до контроверсій.

– Ваших героїв зазвичай мучать найпотаємніші прагнення та нав’язливі ідеї. Звідки така цікавість?

– Кажуть, проза буває або автобіографічною, або поганою. Я займаюся психоаналізом, і це мені дуже подобається. Особливо цікавлять різні відхилення в людській психіці. Якби я народився в інший час, то став би лікарем. Але так мало бути. Деякі речі потрібно огламурювати на публіці. Усім здається, що наші таємниці є чимось унікальним. Та відкрию вам секрет: насправді люди дуже подібні. Я вислухав багато життєвих історій, але ставлюся до них імморально. Про такі речі потрібно писати без оціночних критеріїв. Головне – не скотитись до масової літератури у моєму розумінні. Я хочу подобатись людям свого психотипу. Знаю чимало високоосвічених людей, які недолюблюють мою прозу, і я знаю чому.

– На початку 1990-х років ви належали до літературного гурту «Нова дегенерація». Чи відчуваєте нині потребу в такій «груповусі»?

– Для мене це цікава форма експерименту – то увійти в якусь групу, то вийти. Це ігри над собою. Зараз я не можу відповісти однозначно. Але тоді в Івано-Франківську справді був певний збіг талановитих письменників. Щоправда, нині ми не відчуваємо потреби один в одному і спокійно існуємо цілком окремо. Літературний гурт «Нова дегенерація» починався з Іваном Андрусяком та Іваном Ципердюком, який, до речі, тепер обіймає високу чиновницьку посаду в Івано-Франківську. Тоді в нас навіть вийшла спільна книжка, передмову до якої написав Юрій Андрухович. Зрештою, мені все одно, де жити: чи в Чернівцях, чи Івано-Франківську, чи Харкові. Маю на увазі – в межах України. Люди всюди однакові. Значно цікавішою є їхня психологія, про що я й намагаюся писати у своїх творах.

– Ви є автором не лише дорослих книжок, а й трилогії для підлітків про кохання Марійки і Костика.

– Це сталося через мого колегу Івана Андрусяка. Він попросив написати щось незбочене, якусь історію про перші почуття, закоханих школярів. Щоб це було цікаво читати, особливо дівчаткам. І тут я собі подумав: що це за художник, який не вміє намалювати портрет? Немає такого, про що я не міг би написати. У кожному з нас живуть маленькі хлопчики та дівчатка. Перш ніж розпочати писання, я пригадав шостий клас, коли був закоханий у дівчинку, яка про це навіть не знала. Як і багато хлопців, через свою сором’язливість я не наважувався зізнатись у почуттях. У мене був страх відмови. Загалом це властиве багатьом чоловікам. Так і з’явилася трилогія «Марійка і Костик», «Залюблені в сонце» і «Аргонавти».

– Ви започаткували видавничу серію «Інша проза», де, крім книг інших авторів, видавали і власні…

– Так, через це я неодноразово чув закиди критиків. На той момент у мене були певні труднощі з публікацією власних творів. А тут мій друг Василь Вітенко – видавець. Погодьтеся, спокуса дуже велика, а я виявився надто слабким. Ще й гонорар за це отримав. У ті часи в мене були деякі рукописи, в тому числі й «Тотем», які хтозна, чи побачили б світ, якби не «Інша проза».

– Минулого року ви брали участь у першій літературній школі в Карпатах як тренер. Сподобалось?

– Там я переважно розповідав про свої книжки, читав уривки з «Аналізу крові» і «Троянди ритуального болю». А ще просто відповідав на запитання учасників. Мабуть, я не готовий ділитися якимись літературними секретами. Тому з мене вийшов досить специфічний тренер. Думаю, що навчити людину писати неможливо. А ті, хто робить перші кроки у цій галузі, мають багато ілюзій. Найцікавішими завжди ставали ті письменники, яких ніхто нічого не вчив і нічого від них не чекав.

– Як вам вдається поєднувати таке насичене літературне життя і викладацьку роботу в університеті?

– Бо я не роблю там жодної кар’єри! Я не є ні науковим керівником, ні заступником декана. Просто маю свої пари і все. Якби в країні була краща економічна ситуація, мені вистачало б раз на два тижні прочитати якийсь спецкурс. Іноді, звісно, виникає бажання покинути викладання. Але справа не лише в мені, адже я відповідаю і за своїх близьких.
Лілія ШУТЯК, «Трохи культури»