Біла ворона сучукрліту

Що не кажіть, українці — таки дивний народ. Їх хлібом не годуй, а дай посперечатися. От і цього разу вітчизняні літератори, історики та політики дружньо взялися аналізувати роман Василя Шкляра «Залишенець. Чорний Ворон». А почалося все з того, що в лютому 2011 року за згаданий твір Комітет з Національної премії України ім. Т. Шевченка визначив Василя Шкляра лауреатом Шевченківської премії в галузі літератури. От тільки сам автор від цієї нагороди відмовився, заявивши у відкритому листі до Президента України, що просить перенести своє нагородження Шевченківською премією на той час, «коли при владі в Україні не буде українофоба Дмитра Табачника".

Закінчився конфлікт тим, що премію свою письменник таки отримав. Щоправда, не зовсім звичайну. Вперше в історії України у Холодному Яру Шкляру була вручена Народна Шевченківська премія. Відбулось це дійство біля пам'ятника на місці останнього бою отамана Василя Чучупака. Кошти на неї були зібрані меценатами та звичайними громадянами України.

Під назвою «Чорний ворон» роман вийшов ще два роки тому в київському видавництві «Ярославів Вал», а згодом, перейменований у «Залишенець. Чорний Ворон», побачив світ у харківському «Клубі сімейного дозвілля». Твір Василя Шкляра відразу ж удостоївся низки літературних премій як переможець конкурсу «Книга року-2009» Всеукраїнського рейтингу Костянтина Родика, премії «Айстра» та «Кращий історичний роман» за підсумками конкурсу «Ярославів вал» Ліги українських меценатів. Подейкують також про екранізацію роману «Залишенець. Чорний ворон», режисером якого нібито стане Єжи Гофман.

У центрі роману, за словами його автора, «одна із найдраматичніших сторінок нашої історії — повстанська боротьба українців проти окупаційної влади у 1920-х роках». Твір охоплює чотири роки війни, яку в 1921-му більшовики розпочали проти Української Народної Республіки.

Роман створено на основі історичних свідчень, серед яких — мемуарні книги учасників тих подій, спеціалізовані видання та документи Галузевого державного архіву СБУ. Над текстом Василь Шкляр працював майже 13 років і за цей час встиг також провести низку польових досліджень холодноярськими краями. У результаті — художній твір вийшов насичений маловідомими історичними фактами, почерпнутими із численних військових директив, наказів, рапортів.

Головним героєм твору є відважний отаман Чорний Ворон, про якого усі побратими говорять з повагою, а вороги — зі страхом. Тридцятилітній статний парубок із чорнявим волоссям та глибокими темними очима був справжнім «лицарем лісу» та мрією багатьох жінок. Кожна з них могла віддати життя за Ворона, не вимагаючи нічого натомість. Чарівниця Дося, красуня Тіна й навіть стара ворожка Євдося завжди допомагали герою у скрутну хвилину. На жаль, Чорному Ворону не судилося пізнати сімейного щастя. Доля тягне його на небезпечну стежку боротьби за волю України.

Поруч із головним персонажем, Шкляр змальовує цілу плеяду сміливців. Вовкулака, Ходя, Біжу, Коляда, В'юн, Козуб — усі ці хлопці заледве досягали 25-ти років перед тим, як назавжди відійти в кращий світ. Більшість холодноярівських отаманів були освіченими юнаками, які пройшли вишкіл у царській армії та згодом у війську УНР. На їхньому чорному прапорі красувався напис «Воля України або смерть», у якому виражалася найвища цінність.

Одним із найближчих друзів Ворона був Вовкулака. Своє прізвисько хлопець отримав через дивакувату зовнішність. Особливо вирізнялися його гострі зуби — мов «ікла, що не вміщаються у роті». Перед боєм очі героя завжди «світилися тихою радістю» і викликали страх у ворогів. Образ Вовкулаки цілком відповідає легендарному перевертню — напівлюдині, напіввовку, який має велику силу й витривалість. При створенні життєвої історії згаданого персонажа відчутним є вплив Миколи Гоголя та його «Тараса Бульби». Шкляр перекладав роман за його першою редакцією 1835 року, де була відсутня хвала російському цареві, додана Гоголем пізніше. Через це перекладач удостоївся «уваги» посла РФ в Україні Віктора Черномирдіна.

У Вовкулаки був брат Куземко, який закохався у жидівку Цілю. Задля дівчини він неодноразово обдурював своїх товаришів, аби лиш виграти час та побути з нею. Запідозривши брата у зраді, а згодом переконавшись у ній, Вовкулака без вагань убив Куземка. Внаслідок цього герой усе більше замикається в собі й поступово перетворюється на відлюдька. У лісі він знаходить мале вовченя та опікується ним. Після смерті Вовкулаки недалеко від їхньої землянки Ворон бачить великого вовка й розуміє, що це його побратим подає знак із того світу.

Окрім відважних повстанців та їхніх ворогів, у романі з'являються герої на кшталт Фані-Панаса Калюжного. Незважаючи на своє походження та соціальний статус, герой співчуває Ворону та його побратимам. У скрутну хвилину він допомагає переправити кохану отамана за кордон. Життєва філософія Калюжного проста: «не хочу сидіти в лісі, мерзнути й ждати, поки мене звідти викурять. Краще я сидітиму в теплі й лупитиму шкуру з того бидла, що не приєдналося до нас, коли треба було… з тих розжирілих на непі селюків, які готові тебе сьогодні продати».

У романі Василя Шкляра дуже тонко передана вдача українців, їхні звичаї та спосіб життя. Вище повстанське керівництво, керуючись виключно власними інтересами, постійно заграє зі своїми підлеглими. Звичайні отамани та їхні вояки змушені коритися навіть тоді, коли відчувають несправедливість. Дедалі більше стає перекинчиків. Від голоду та відчаю «рицарі лісу» здаються радянській владі та зраджують побратимів. «Смерті хоч боїшся, — міркує один із героїв, — та ніколи її не побачиш, а безнадія — ось вона, перед носом».

Трагічною є доля колишніх повстанців Гамалії та Завірюхи, які задля власного порятунку виступають проти товаришів. Але вони не знають, що «немає нічого підступнішого за подачку з рук ворога. Лише наївний бевзь може покладатися на їхню добрість». І справді — ні радянська влада, ні бойові побратими не прощають зрад.

Особливо жорстокою була операція із захоплення повстанських отаманів «Заповіт». Багато військових провідників, чекаючи знаку від однодумців з-за кордону, свідомо потрапляють до пастки на «вищій отаманській нараді». Арештовані Загородній, Гупало та Залізняк хоча й покаялися «у всіх злодіяннях, які чинили проти великої справи — звільнення трудящих від влади буржуазії» та присягли на вірність радянській владі, але від смерті їх це не врятувало. Отамани гинуть під час бунту у в'язниці, змиваючи кров'ю власну зраду.

Йдучи на смерть, повстанці знали, що можуть більше ніколи не побачитися. «Однак історія колись скаже, хто ми були і де поділися», — говорить Василь Шкляр вустами героя Туза. Головне — щоб їй це дозволили зробити.