Дереш, якого я втратила

Для нас, покоління пізніх вісімдесятих, сучасна українська література на тлі усіх тих шкільних класиків з примітивними віршиками про любов до України та вишитих рушничків, була ковтком свіжого повітря. Той, кому зараз трохи за 20, розуміє, що я маю на увазі. Дістати новий роман Андруховича у місцевих книгарнях було майже неможливо, а ті, кому це вдавалося, були справжніми неформалами! Якщо ти не читав Іздрика чи Карпу, коли тобі було 17-18, значить ти був останнім ботаном і ніхто з прогресивної молоді не хотів з тобою мати справу. Пригадую, у нашій школі найпопулярнішою книгою в 11 класі був «Культ» Любка Дереша. Ми передавали її з рук в руки, виписували цитати і потім наповнювали ними свої твори з української та зарубіжної літератур, чим приводили вчительок у, що називається, «тихий ужас» (фрази, ясна річ, були не про вишиті рушнички, а про те, що хвилює підлітків найбільше – секс, наркотики і rock'n'roll).

 
З тих пір минуло майже десять років. І ось вчора я потрапляю на літературний вечір Любка Дереша, де він презентує свій новий роман «Голова Якова». Сидячи у зручному м’якому кріслі та попиваючи сік, перше, що я усвідомлюю, це… нудота! Так-так, у традиційному сартрівському розумінні! Мене дивує рівень запитань публіки на кшталт «ваш улюблений письменник» чи «як ви почали писати» (бо яке питання може бути попсовішим??? О, я знаю: «як вам вдалося видати першу книжку?»). Але справжній шок у мене стався від відповідей Дереша… Склалося враження, що автор так і залишився 17-літній хлопчиком з підлітковим світоглядом, незважаючи на всі його спроби продемонструвати свою дорослість.

Що ж змусило мене замислитись? Наприклад, те, що ми з Дерешем практично однолітки. І, думаю, він перечитав не набагато менше художньої та філософської літератури, ніж, наприклад, я чи будь-хто з нашого покоління. То невже після цього всього можна НЕ змінитись??? Невже можна НЕ подорослішати? Як можна нести суцільний «дєтскій лєпєт» і відповідати на запитання так, ніби тобі й досі 17? Зізнаюсь, деякі факти дорослості все ж можна було помітити: коли Любко говорив про те, що тема сексу його, як у підлітковому віці, більше не цікавить (одружився ж хлопака, слава Богу!), що він захопився дзеном і тепер проповідує вільне від наркотиків, цигарок та кави життя тощо. Та й здався він мені більш самозаглибленим і врівноваженим. Але знову ж таки: користуючись популярністю серед студентів 1-3 курсу, Дереш зовсім нецікавий його одноліткам. Можливо, я мала ілюзії, що побачу сформованого письменника, книги якого свого часу не тримались купи через постійне перечитування і передавання з рук в руки? Навіть, якщо такі й були, то тепер їх нема.

Учорашній вечір був надзвичайно корисним. Тепер я зрозуміла, чому Камю, Селінджер, Гемінгвей, Ремарк, Кізі завжди залишатимуться класиками. Бо є проблеми, які для кожного покоління залишаються актуальними. І є письменники, які гостро відчувають настрої суспільства та вміють майстерно їх зобразити. А є автори, які ніколи не виростуть зі своїх штанців, не позбудуться підліткових комплексів, не навчаться писати про щось інше, окрім полюцій і першого сексуального досвіду. Хоча, може, їм цього і не треба.