Кому потрібна літературна критика?

У сучасному літературознавчому дискурсі це питання посідає одне з чільних місць, хоча самі критики не наважуються торкатися даної проблеми, боячись отримати очевидну відповідь. Яким є споживач літературної критики і чи є він взагалі? де межа між довірливим читачем та суворим критиком, і як не стати жертвою інтелектуальної брехні – спробуємо розібратись далі. Саме поняття літературної критики прийнято розглядати в контексті літературознавства поруч із історією, теорією літератури, а також і журналістикою. Іманентно критика є засобом спілкуваня між письменником та читачем, коли перший намагається донести певний інформаційний код другому, таким чином здійснюючи не просто комунікацію, а естетичну комунікацію (важливим є інтелектуальне наповнення об’єкту, що передається). Доза естетизму може бути наявною або відсутньою – звідси і поділ літератури на елітарну та масову. Особливістю літературної критики є те, що вона апелює до творів сучасних авторів, добре відомих або менш знаних читацькому загалу на певному історичному етапі. Таким чином, критика є рефлексією на окремий літературний факт – вихід нової книги, кінострічки, музичної платівки. За своєю суттю це явище є наскрізь суб’єктивним, адже безпосередньо залежить від індивідуального читацького сприйняття. Критик, який спершу перебуває у ролі читача, повинен визначитися із формою репрезентації власних суджень: якій критиці він надасть перевагу – конструктивній чи деструктивній? що обере – панегірик чи пасквіль? Ось тут і виникає питання про індивідуальні повноваження літературного критика: чи має він право «судити» задум і волю письменника? Беручи на себе цю функцію, останній ніби стає більшим творцем, ніж сам автор, позиціонуючи власне «я» як істоту вищу, здатну відділяти зерно від полови. Адже формування літературних шкіл, течій, напрямів та груп є прерогативою саме критиків. Звідси нерідко виникає конфлікт між письменником і літературним оглядачем, коли останній намагається втиснути першого у певні рамки, класифікувати та вписати у загальний контекст, а письменник всіляко ухиляється від такої асиміляції. Не можна оминути увагою і той факт, що часто літературний критик – це нереалізований письменник. Той, якому не вистачило часу, терпіння, натхнення або таланту написати повноцінний роман, вірш чи п’єсу. У цьому також не остання причина патологічного несприйняття: коли не можеш створити щось путнє самостійно, то з почуття заздрощів прагнеш осоромити того, хто на це таки спомігся. Переважна більшість сучасних рецензій на художні твори є викривальними або містять дещицю іронії чи осуду. Складається враження, ніби нинішній критик головним своїм завданням вважає можливість будь-що знайти якусь неточність чи ваду у творі з метою її популяризації, а, отже, і демонстрації власної інтелектуальності. Натомість виключно хвалебних рецензій – одиниці. Можливо, причиною цьому є їхня незначна епатажність, відсутність повноцінного читацького резонансу і, відповідно, низька купівельність. У сучасному літературознавчому дискурсі варто відзначити ще одну особливість, а саме – конфронтацію поколінь. Старше постійно критикує молодше, а останнє сприймає це як найвищу оцінку власної творчості. От в літературі й виникає ситуація, тотожна політичній: коли старші хочуть, але не можуть, а молодші й можуть, і хочуть, але не знають як. Повертаючись до процесу комунікації між автором і читачем, зупинімось все-таки на постаті останнього. Пропонуємо своєрідну типологію споживачів літературної критики: • читач-інтелектуал (нерідко сам автор твору), однозначно homo legens, бере активну участь у літературному житті свого регіону та всієї країни, цікавиться мистецькими новинками, веде богемне життя з усіма його наслідками для власної творчості; • обмежений читач – людина маси, яку літературна критика може зацікавити лише у випадку, якщо вона невелика за розміром, має оглядовий характер, а за об’єкт їй слугує новий роман Дена Брауна, Донцової або чергова платівка Діми Білана; • байдужий читач – найчастіше особа, яка не має зеленого поняття про літературну критику, а якщо раптово на неї натрапляє (особливо у газетному форматі), то використовує зазвичай за непрямим призначенням. На жаль, у сучасному українському просторі домінують два останніх типи реципієнтів літературної критики. Ось і маємо замкнене коло: самі для себе пишемо, самі читаємо і, відповідно, самі ж себе критикуємо. Як на мене, спроби зробити літературну критику «ближчою до народу» матимуть побічний ефект у вигляді масовізації ідей, думок та поглядів. Щоправда, хотілося б помилятись. Адже саме на літературного критика покладено важливу місію – донести навіть до найобмеженішого читача інтелектуальні здобутки світового та українського письменства, залучити його до «високого» і, таким чином, сформувати естетичні смаки. От тільки наш читач чомусь не поспішає учитись…