«У нас не було білоруської Білорусі»

Поет, прозаїк, есеїст, автор численних книжок з історії Уладзімір Арлов народився у рік смерті Сталіна в прадавньому білоруському Полоцьку. Закінчив історичний факультет Мінського державного університету, працював учителем історії, журналістом, редактором у видавництві «Мастацкая літаратура», звідки був звільнений з політичних мотивів після приходу до влади Алєксандра Лукашенка. Твори Арлова перекладено більш як двадцятьма іноземними мовами. У Чернівцях білоруський письменник побував разом зі своїм українським колегою і перекладачем Олександром Ірванцем у рамках фестивалю «Білоруська весна- 2010».
Мова андеграунду
– Певна частина українців заздрить добробуту білорусів, іншій частині Білорусь слугує прикладом того, як народ може втратити свою мову, культуру та ідентичність. Яке з цих уявлень ближче до істини?
– Матеріально білоруси живуть трохи краще за українців. Але треба розуміти, що збудована Лукашенком закрита модель економіки в сучасному світі довго залишатися ефективною не зможе, і тоді почнуться великі проблеми. А з мовою ситуація вже трагічна. Відбулося масове закриття білоруськомовних шкіл. Людям нав’язували думку, що випускники таких шкіл є не зовсім повноцінними порівняно зі своїми російськомовними однолітками. Дійшло до того, що в деяких містах отримати освіту рідною мовою стало взагалі неможливо: там просто немає жодної білоруської школи. Те саме – з вищими навчальними закладами. Виступаючи перед викладачами й студентами одного з білоруських вишів, Лукашенко заявив, що білоруська мова є непридатною для висловлювання наукових понять та абстрактних ідей: для цього, на його думку, є лише дві мови – російська й англійська. У такому ж стані й наші ЗМІ. Одного «прекрасного» дня все білоруське телебачення раптом перейшло на російську мову. Внаслідок цього формується міф, ніби білоруською розмовляють або «колгоспники», або митці й опозиціонери.
– Вражаючі результати – як на чотирнадцять років існування російської мови у статусі «другої державної». А чи є якісь надії виправити ситуацію?
– Найгірше, що багато дітей позбавлено можливості чути живу мову. Навіть опановуючи білоруську, вони соромляться розмовляти нею, бо, наприклад, не вміють правильно розставляти наголоси у словах. Проте я б не сказав, що ми пройшли «точку неповернення». Все-таки функціонують напівпідпільні білоруськомовні школи, і головне, що люди приходять туди свідомо, за власним бажанням. На особистому рівні я за останні десять років не зустрічався з проявами агресії з приводу білоруської мови. Радше навпаки: кілька разів таксисти не брали з мене грошей за поїздку лише тому, що я звертався до них білоруською. Загалом усі білоруси розуміють білоруську мову. Щоправда, вона перебуває в анде­-граунді, як, скажімо, рок-музика. Нашим гуртам у Білорусі не дають для концертів нормальних сцен. Тому вони змушені виступати у приватних квартирах. Хоча за кордоном ці групи збирають величезні аудиторії.
– Чи можливий, на Вашу думку, в Україні «білоруський варіант»?
– Гадаю, повною мірою – ні. На значній частині території вашої держави більшість населення розмовляє українською мовою, плекає національні традиції, зрештою, у вас є цілком українська Західна Україна. Натомість у нас просто не було білоруської Білорусі.
У комплекті з Лукашенком
– Які у Вас стосунки з владою?
– Стосунки не склались як такі. Мої проблеми на цьому грунті почалися ще за студентських есесерівських часів, коли я опублікував перші твори у сам­видавних альманахах «Блакітни ліхтар» та «Мілавіца». Під час іспиту з історії партії викладач поставив мені «задовільно». Оскільки я претендував на червоний диплом, то наважився запитати, у чому причина такої низької оцінки. Викладач сказав так: «Ви добре відповідаєте, але самі не вірите в те, що говорите». Були й інші комічні ситуації. Уже як члена Спілки письменників мене викликали на допит через підозру, що на моїй квартирі проводились… підпільні аборти. Я розумію, якби закинули, наприклад, самвидавівську діяльність, бо в той час ми справді передруковували різні важкодоступні твори. Але ж аборти!
– Чи існує у нинішній Білорусі список заборонених літераторів?
– Не те щоб заборонених, але існують списки митців, яких небажано друкувати і влаштовувати з ними зустрічі. Той, хто порушує цю негласну заборону, ризикує наразитися на серйозні проблеми. Інколи доходить до абсурду. Так, шкільна програма рекомендує мої твори для позакласного читання, але водночас я входжу до переліку «ненадійних» письменників. Одна вчителька, яка хотіла організувати зі мною зустріч, за день до її проведення змушена була скасувати цей захід на вимогу ке­рівництва.
– А одну із Ваших книжок, «Звідки наш рід», навіть заарештували…
– Письменник повинен лише радіти, коли його книги здобувають свою цікаву долю. З тим арештом був ще такий веселий момент: невдовзі після нього у Словаччині вийшла інша моя книга – «Країна Білорусь», гарна, добре оформлена. І ось якось до директора однієї центральної білоруської книгарні, де її продавали, заходять двоє чоловіків відповідної зовнішності й запитують: «У вас є книга Арлова «Країна Білорусь»?». Директор шокований, адже нещодавно мав клопіт із попередньою моєю книгою. А ці «книголюби» кажуть: «Нам потрібно 50 примірників «по безналу». Директор полегшено зітхає, бо коли конфісковують, то ні «по налу», ні «по безналу» не платять. І ті люди купили книгу, а Лукашенко потім дарував її переможцям міжнародних студентських олімпіад у комплекті з медалями, дипломами та збіркою своїх промов.
Хто кому цікавий
– Що можете сказати про сприйняття білоруської літератури у світі?
– Перш за все скажу, що вона цікава Європі. Упродовж останніх кількох років вийшли антологія білоруської поезії литовською мовою, тритомна антологія білоруської поезії польською, антології білоруського оповідання знову ж польською та чеською мовами. Наразі готується італійською – і це лише кілька прикладів.
– А чи можна вважати білоруською літературу, яка пишеться в Білорусі і про білоруські реалії, але російською мовою?
– Це спірне питання, і ми серйозно обговорювали його на якомусь круглому столі. Для мене по-справжньому білоруським є лише текст, написаний білоруською.
– Наскільки відома в Білорусі сучасна українська література? І хто з українських авторів імпонує Вам?
– Досить відома, про що свід­чить уже кількість перекладів. Давно і багато перекладений Юрій Андрухович. Особливо популярними у нас є його роман «Московіада» та есеїстка, з’явилась навіть книга вибраного. Двічі видавався роман Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу». Також виходять цілі альманахи, присвячені українській літературі. Мені найбільше подобаються Сашко Ірванець, той-таки Юрій Андрухович, Наталка Білоцерківець, Сергій Жадан. До речі, його роман «Депеш мод» і деякі вірші також перекладені білоруською. Непогане враження справив «Культ» Любка Дереша. Окрім того, подобаються вірші Мар’яни Савки, які я свого часу перекладав білоруською. Рідко буває, що чоловік береться перекладати жіночу літературу. Проте її тексти справді мене зачепили.
– Не хочете поділитися якимись поетичними секретами? Як народжуються Ваші вірші?
– По-різному. Наприклад, вірш про трьох подорожніх («Падарожнікі») мені наснився. Прокинувшись вранці, я його побачив перед очима, ніби кліп. Інший текст народився в автобусі, який повільно повз під гору. Також мої вірші можуть народжуватися із запаху. Це може бути, наприклад, тонкий аромат парфумів незнайомки, випадково схоплений у місті. Нерідко поштовхом стають і містичні речі, мабуть, пов’язані з моєю бабусею-відьмачкою.
– На закінчення, може, трохи легковажне запитання. Як Ви любите відпочивати?
– У моїх жилах тече циганська кров. Звідси – непереборне прагнення зміни місць і схильність до авантюризму. Але я зовсім не люблю літати, мені подобається проводити час у потягах, бо там можна думати і писати. Сьогодні Європа є не так спільнотою країн, як су­куп­ністю міст, принаймні – для мандрівника. Я люблю Іспанію, але в образі Барселони (це місто, до якого постійно хочеться повертатись). Мені подобається Англія, але це передусім Лондон. В Україні найбільше вразили Львів і, звичайно, Чернівці. Я був тут двадцять років тому, і за цей час місто значно змінилося на краще. Не так впадають у вічі пошарпані будинки і не так часто наштовхуєшся на сірі обличчя людей, заклопотаних економічними негараздами. Та все-таки найкомфортніше я почуваюсь удома, в рідному Полоцьку.