Трохи лірики у прозі

Інколи варто промовчати про почуття, які роз’їдають тебе зсередини. Варто сказати «прощай» і більше ніколи не повернутись у те літо, на той вокзал, де сльози і ніч дають більше, ніж ти хочеш, ніж би хотіла мати. Бо справжня любов схожа на смерть – вона приходить непомітно, торкається тебе своїм крижаним подихом і ніжно шепоче: «Пішли». І ти йдеш, забувши усі перестороги, забувши квиток на потяг, який все одно не вирушить без твого «так». Ти довго стоятимеш на осінньому вокзалі, вітер гратиме твоїм попелястим волоссям, сивим від болю і пережитих думок. Вітер проникатиме під довге пальто кольору осені, а ти кутатимешся і тремтітимеш від бажання кинути все і зірватися у прірву коліс…тук,тук,тук….ці звуки стали найближчими, ти чуєш їх уві сні і наяву. Варто лише подумати про те, чого ніколи не станеться, про те, чого тобі завжди хотілося…Варто лише подумати і…втекти. Назавжди. Але чому таким болісним стає мовчання? У момент найвищої радості від дотиків двох абсолютно різних людей, котрі роками брешуть одне одному і собі самим про те, чого вони не змогли зробити і не зроблять ніколи. Коли поцілунок стає тавром, випаленим на чолі, тавром безнадії, втрати, гіркоти нереалізованих мрій. Я вбиваю тебе в собі. І з кожним новим днем я прокидатимусь із вірою в те, що ти помер – там, всередині. І щоразу знатиму, що це неможливо. Бо той, хто вміє приручити мій егоїзм, не може просто зникнути. Він може піти, розчинитись в минулому, зникнути з мого життя й онлайну, але ніколи не зможе померти. Адже любов і смерть рано чи пізно зустрінуться на довгій лінії життя. Нашого життя. Його і мого. На жаль, окремо.