«Набридло відповідати на запитання про батька»

Софія Андрухович –українська письменниця, перекладачка й публіцистка. Автор чотирьох книжок прози –«Літо Мілени», «Старі люди», «Жінки їхніх чоловіків»та «Сьомга». Співредакторка часопису «Четвер». Стипендіатка програми Вілли Деціуша у Кракові (2004).Донька знаного далеко за межами нашої батьківщини класика укрсучліту Юрія Андруховича, дружина поета і перекладача Андрія Бондаря. Виховує доньку Варвару.
–Чи не дратують намагання журналістів постійно порівнювати тебе і твого батька?
– Ні, подібні питання не дратують. Адже це цілком природно, що вони виникають. Хоча мені вже, чесно кажучи, набридло на них відповідати. Тим, що я стала письменницею я, перш за все, завдячую своєму батькові. Писати почала, взявши приклад з нього. Але далі воно розвинулось дуже індивідуально. Тому, гадаю, якби це не було моєю справою, то на певному етапі воно б заглохло і надалі не мало ніякого продовження. Але ж так не сталося. Тому ті люди, які зараз читають наші з Юрієм Андруховичем твори, можуть легко помітити, що у плані творчості ми є двоє абсолютно різних письменників.
– Твоїм чоловіком є поет і перекладач Андрій Бондар. Як вам, двом творчим людям, вдається вжитися під одним дахом?
– Це частково кліше, що митці не можуть співіснувати поруч. Ми звикли, що творчі люди потребують самотності, власного простору і є дуже нетерпимими один до одного. Але насправді буває по-різному. Звісно, ми іноді сваримося, як всі нормальні люди. Найосновніше у цьому плані вміти домовлятися, ділити свій простір, що ми і намагаємося робити.
– У твоїх романах багато автобіографізму, що робить їх більш відвертими і правдивими. А чи може письменник писати добрі твори про те, чого не пережив сам?
– Звичайно, просто тут є багато різних нюансів. Можна писати автобіографічні твори про реальні події, які відбулись з тобою, а можна – про щось уявне й уявлене. Щоправда, при цьому усвідомлюєш, що воно не є менш реальним. Коли ти твориш, то переживаєш усе драматично – так, ніби воно насправді відбувається. Для письменника ці моменти можуть бути реальнішими за саме життя. Проблема будь-якого автора полягає у тому, що, живучи реальним життям, він кожну хвилину думає, як би це потім описати у своїх творах.
–Хто для тебе є авторитетом в літературі?
– Маю дуже багато авторитетів, так само як і улюблених письменників. Серед них можна назвати Людмилу Петрушевську, Ромена Гарі та ін. Це абсолютно різні автори. Звісно, одним із найбільших авторитетів є тато, тому я про це якось навіть зайвий раз не говорю.
–Твоє оповідання «deathissexy» поруч із текстами інших відомих прозаїків останніх десяти років увійшло до новітнього «Декамерону», виданого «Клубом сімейного дозвілля». Перший варіант цього роману був створений в часи, коли довкола панувала чума і молоді люди ховалися від хвороби та суспільства вцілому. Чи не є сучасний «Декамерон» так само своєрідним способом втечі від оточуючої дійсності?
– Гадаю, таке питання потрібно ставити окремо кожному із авторів, які увійшли до цього збірника. У моєму випадку відповідь позитивна. Дійсно, сучасний «Декамерон» частково є втечею від реального життя, від чогось, що мені в ньому не подобається. А також – спробою змоделювати ідеальне суспільство.
– Два роки тому ти стала мамою. Чи відчуваєш різницю між написанням текстів і народженням дітей?
– Безперечно, в якомусь сенсі це схоже. Хоча з текстами такий процес є тривалішим. Ти переживаєш все бурхливіше і довше, ніж, наприклад, із народженням дітей. Але водночас зі своїми творами поводишся набагато брутальніше, постійно експерементуєш. Спочатку виношуєш певну ідею, потім вона з’являється. Протягом певного часу ти з нею живеш, вона є дуже близькою і займає всі думки. А потім настає момент відчуження, коли ти вже навіть не сприймаєш це як частину себе. Тоді твір йде кудись у світ і це дозволяє збоку подивитись на нього. У випадку із дитиною все набагато тонше, адже йдеться про інше життя і твою відповідальність за нього.
– Чи бувало так, що після опублікування ти суттєво змінила свою думку про той чи інший текст?
– Я завжди оцінюю свої твори якось інакше. І розумію, що в момент перечитання я або б змінила щось, або, можливо, взагалі не писала. Наприклад, маю дуже суперечливі відчуття з «Сьомгою». Тепер я б уже не писала цієї книжки. Але тоді вона була мені потрібною для того, щоб зараз робити щось абсолютно нове, набагато сміливіше і ґрунтовніше. Тому все, що ми робимо, є потрібним тоді, коли ми це робимо.
– Якщо б ти могла щось змінити в своєму минулому, то що б це було?
– Нічого.
– Якими є твої кулінарні уподобання, крім сьомги?
–Я люблю їсти все, окрім м’яса. Обожнюю свіжі овочі, фрукти, салати, рибу, морепродукти.