Чиїсь самотності
Цього разу ніч була особливо темною. Мабуть, під час переходу літа в осінь таке буває. Ти одягаєш свою сукню кольору депресії і виходиш ловити зорі. Вони чомусь не даються так легко в руки, втікають, розсипаються, залишаючи повітряний пил на розчепірених пальцях.
Олені завжди здавалось, що падіння зірки можна зупинити. Варто лише сильно замружити очі, а розплющити їх тоді, коли на місці старої з’явиться нова. Адже саме так і трапляється. У небі не буває вакантних місць.
Кожного вечора, повертаючись додому, Петро Володимирович відчиняв вікно. Така звичка з’явилась у нього після смерті дружини. Хтось збрехав, що душа покійниці живе високо-високо в небі, але є в році один день, коли вона спускається із захмарних висот і відвідує найрідніших людей. Правда, ніхто не знав напевне, у який саме день це відбувається. Петро Володимирович обожнював свою дружину, її тривала хвороба, рак грудей, він не лікується, пробачте, ми нічого не можемо зробити, це відбувається постійно, люди гинуть, ви змиріться, – казали лікарі. Вони думали, так легко забути і змиритись, змиритись і забути, прийняти, як належне, що та, кого найбільше любиш, заради кого віддаси свою плоть і кров, як Ісус Христос за нас грішних, о Господи, ти, що даєш нам любов, порятуй їх, хворих, бо вони не живуть, ні, тільки боляче роблять тим, хто їх любить.
Петро Володимирович не винив нікого: ні Бога, ні чорта, ні лікарів.
Олена дивилась у стелю і давала зорям імена. Але чомусь всі вони були однакові. Земля оберталась занадто швидко. Час не стояв на місці. Годинник стомлено цокав. У вазі на столі висихали білі троянди, куплені Оленою самій собі. Вона настільки любила Того чоловіка, що боялась у цьому зізнатися. Вони йшли разом вулицею, тримаючись за руки, мов справді подружжя. Хоча ні, подружні пари не тримаються за руки. Саме так їх можна розпізнати. На відстані двох-трьох кілометрів. Ти бачиш: поруч ідуть двоє і не тримають один одного за руки. Це і є подружжя.
Той чоловік зазвичай мовчав. Він тільки слухав Оленині плітки про подружок та їхніх кавалерів, про книжки, ненаписані вірші, невипиті склянки ранкового похмілля. Рука об руку вони пізнавали світ – Олена і Той чоловік. Вона нічого не казала про свої почуття – лиш хотіла його так, що могла б зменшитись, зсохнутись до розміру пігулки валеріани, які він час від часу приймав. Вона була готова роздягнути його просто у сквері, у всіх на очах. Нехай, нехай потім говорять, оті ідіоти, дивіться, яка пара, що вони роблять? невже? яке неподобство, тьфу, і як не соромно. Вони – ідіоти! О так, їм ніколи не знати, як то буває, коли щоразу щемить не під серцем, а там, між ногами, коли твій живіт – то вмістилище нервів, що рвуться від доторків його долоні. Нехай ти кричиш і долаєш ту відстань, що лишилась між вашими не голими тілами. Чомусь неодмінно у джинсах. І випадково – у темно-синіх.
Олена тихо переживала свою любов, мастурбуючи у ванній. Вона ніколи не приймала душу, а завжди напускала повну ванну мильної піни, розбавляла водою і забувалася там на довгі години. Поки вода стигла, дівчина могла заснути і прокинутись. Це – звичка дитинства. „Ти колись обов’язково втопишся у ванній”, – говорила мама. Який сенс замикати двері, коли ти сама у квартирі? Але Олена ніколи не слухала маму. Мабуть, тому не вийшла заміж у 17, 21 та 26 років. Той чоловік теж запропонував одружитися. Але якось непевно. Так, наче, зненацька, ненавмисно, просто так. Наче знав, що вона не погодиться.
Петру Володимировичу стукнуло шістдесят років. У День свого народження він сидів біля телевізора і їв підгорілі макарони з сиром. Такі, які йому готувала дружина ще десять років тому. Лише в неї вони ніколи не підгорали. Йому не було з ким відсвяткувати свій ювілей – багато друзів виїхали до дітей за кордон, а інші – спилися, ще інші втратили розум. Бо як не збожеволіти від такого життя: робота-дім-робота-дім-робота… Стаєш схожим на живого мерця, що виконує чужі накази, що не має власної волі, власних почуттів. Петро Володимирович повільно підійшов до серванту. Там стояла пляшка коньяку, подарованого їм з дружиною на срібне весілля. Напій точно не з дешевих. Зазвичай він не пив, а тим паче, на самоті. Але тут – День народження, 60 років, самотність, туга за дружиною. Все навалилося і попустило лише з шостою склянкою.
Ювіляр сів на підлогу біля ліжка, затискаючи до крові від битого скла фото дружини у металевій рамці. Отак і сидів. Години, години, години… Бо час уже не має значення, коли тобі шістдесят.
Олена спробувала заплющити очі і уявити, що прокинулась вранці. Світанок нового дня дає надію на те, що цей день буде кращим за попередній. Лише справжні оптимісти вірять, що життя не закінчується ввечері. Олена була песимістом, тому хотіла, щоб хтось переконав її в протилежному. Із роздумами про це вона залізла до ванни і мимоволі заснула.
У її сні шістдесятилітній чоловік підійшов до відчиненого вікна (він чомусь цілий рік тримав його відчиненим). Можливо, хтось збрехав, що так можна зустрітись з померлими, з тими, кого любив колись за життя. У цього чоловіка якесь свято. Мабуть, День народження. Адже лише в такому віці розумієш, що нікому привітати тебе зі святом, що в цьому просто нема потреби. Олена бачить, як з іншого боку (з якого іншого? це ж восьмий поверх?) до вікна підходить жінка. Вона шепоче: „Коханий, я з тобою! Я завжди з тобою. Ти віриш?” А чоловік усміхається і хоче затримати жінку, простягає руки, кличе її – та все марно. І десь між закінченням ночі світанком є тоненька межа, що зветься пробудженням. І ти, Олено, можливо, прокинешся з тремтячими від холоду зубами, з тілом, вкритим гусячою шкірою. А у своїй ванній на стелі не побачиш зірок. Лише, глянувши вниз, ти зауважиш дві цятки, схожі на людські постаті, одна з яких летітиме вгору, а інша, десь на відстані восьмого поверху, летітиме вниз. І ти зрозумієш, що це любов.
Олені завжди здавалось, що падіння зірки можна зупинити. Варто лише сильно замружити очі, а розплющити їх тоді, коли на місці старої з’явиться нова. Адже саме так і трапляється. У небі не буває вакантних місць.
Кожного вечора, повертаючись додому, Петро Володимирович відчиняв вікно. Така звичка з’явилась у нього після смерті дружини. Хтось збрехав, що душа покійниці живе високо-високо в небі, але є в році один день, коли вона спускається із захмарних висот і відвідує найрідніших людей. Правда, ніхто не знав напевне, у який саме день це відбувається. Петро Володимирович обожнював свою дружину, її тривала хвороба, рак грудей, він не лікується, пробачте, ми нічого не можемо зробити, це відбувається постійно, люди гинуть, ви змиріться, – казали лікарі. Вони думали, так легко забути і змиритись, змиритись і забути, прийняти, як належне, що та, кого найбільше любиш, заради кого віддаси свою плоть і кров, як Ісус Христос за нас грішних, о Господи, ти, що даєш нам любов, порятуй їх, хворих, бо вони не живуть, ні, тільки боляче роблять тим, хто їх любить.
Петро Володимирович не винив нікого: ні Бога, ні чорта, ні лікарів.
Олена дивилась у стелю і давала зорям імена. Але чомусь всі вони були однакові. Земля оберталась занадто швидко. Час не стояв на місці. Годинник стомлено цокав. У вазі на столі висихали білі троянди, куплені Оленою самій собі. Вона настільки любила Того чоловіка, що боялась у цьому зізнатися. Вони йшли разом вулицею, тримаючись за руки, мов справді подружжя. Хоча ні, подружні пари не тримаються за руки. Саме так їх можна розпізнати. На відстані двох-трьох кілометрів. Ти бачиш: поруч ідуть двоє і не тримають один одного за руки. Це і є подружжя.
Той чоловік зазвичай мовчав. Він тільки слухав Оленині плітки про подружок та їхніх кавалерів, про книжки, ненаписані вірші, невипиті склянки ранкового похмілля. Рука об руку вони пізнавали світ – Олена і Той чоловік. Вона нічого не казала про свої почуття – лиш хотіла його так, що могла б зменшитись, зсохнутись до розміру пігулки валеріани, які він час від часу приймав. Вона була готова роздягнути його просто у сквері, у всіх на очах. Нехай, нехай потім говорять, оті ідіоти, дивіться, яка пара, що вони роблять? невже? яке неподобство, тьфу, і як не соромно. Вони – ідіоти! О так, їм ніколи не знати, як то буває, коли щоразу щемить не під серцем, а там, між ногами, коли твій живіт – то вмістилище нервів, що рвуться від доторків його долоні. Нехай ти кричиш і долаєш ту відстань, що лишилась між вашими не голими тілами. Чомусь неодмінно у джинсах. І випадково – у темно-синіх.
Олена тихо переживала свою любов, мастурбуючи у ванній. Вона ніколи не приймала душу, а завжди напускала повну ванну мильної піни, розбавляла водою і забувалася там на довгі години. Поки вода стигла, дівчина могла заснути і прокинутись. Це – звичка дитинства. „Ти колись обов’язково втопишся у ванній”, – говорила мама. Який сенс замикати двері, коли ти сама у квартирі? Але Олена ніколи не слухала маму. Мабуть, тому не вийшла заміж у 17, 21 та 26 років. Той чоловік теж запропонував одружитися. Але якось непевно. Так, наче, зненацька, ненавмисно, просто так. Наче знав, що вона не погодиться.
Петру Володимировичу стукнуло шістдесят років. У День свого народження він сидів біля телевізора і їв підгорілі макарони з сиром. Такі, які йому готувала дружина ще десять років тому. Лише в неї вони ніколи не підгорали. Йому не було з ким відсвяткувати свій ювілей – багато друзів виїхали до дітей за кордон, а інші – спилися, ще інші втратили розум. Бо як не збожеволіти від такого життя: робота-дім-робота-дім-робота… Стаєш схожим на живого мерця, що виконує чужі накази, що не має власної волі, власних почуттів. Петро Володимирович повільно підійшов до серванту. Там стояла пляшка коньяку, подарованого їм з дружиною на срібне весілля. Напій точно не з дешевих. Зазвичай він не пив, а тим паче, на самоті. Але тут – День народження, 60 років, самотність, туга за дружиною. Все навалилося і попустило лише з шостою склянкою.
Ювіляр сів на підлогу біля ліжка, затискаючи до крові від битого скла фото дружини у металевій рамці. Отак і сидів. Години, години, години… Бо час уже не має значення, коли тобі шістдесят.
Олена спробувала заплющити очі і уявити, що прокинулась вранці. Світанок нового дня дає надію на те, що цей день буде кращим за попередній. Лише справжні оптимісти вірять, що життя не закінчується ввечері. Олена була песимістом, тому хотіла, щоб хтось переконав її в протилежному. Із роздумами про це вона залізла до ванни і мимоволі заснула.
У її сні шістдесятилітній чоловік підійшов до відчиненого вікна (він чомусь цілий рік тримав його відчиненим). Можливо, хтось збрехав, що так можна зустрітись з померлими, з тими, кого любив колись за життя. У цього чоловіка якесь свято. Мабуть, День народження. Адже лише в такому віці розумієш, що нікому привітати тебе зі святом, що в цьому просто нема потреби. Олена бачить, як з іншого боку (з якого іншого? це ж восьмий поверх?) до вікна підходить жінка. Вона шепоче: „Коханий, я з тобою! Я завжди з тобою. Ти віриш?” А чоловік усміхається і хоче затримати жінку, простягає руки, кличе її – та все марно. І десь між закінченням ночі світанком є тоненька межа, що зветься пробудженням. І ти, Олено, можливо, прокинешся з тремтячими від холоду зубами, з тілом, вкритим гусячою шкірою. А у своїй ванній на стелі не побачиш зірок. Лише, глянувши вниз, ти зауважиш дві цятки, схожі на людські постаті, одна з яких летітиме вгору, а інша, десь на відстані восьмого поверху, летітиме вниз. І ти зрозумієш, що це любов.
2 коментарі
Немає слів та емоцій, просто бомба!!!