Закоханий у Середньовіччя

«Бійся пророків і тих, хто готовий померти за істину, бо зазвичай вони чинять так, що багато інших помирають разом з ними, часто ще до них, а іноді й замість них». Так навчав свого вихованця Адсона Вільгельм Баскервільський, середньовічний двійник Шерлока Холмса, один із головних героїв роману «Ім’я рози» всесвітньовідомого письменника Умберто Еко. Побачивши світ у 1980 році, цей твір відразу потрапив до списку бестселерів, а його автор удостоївся багатьох літературних нагород, серед яких – італійська премія Стрега (1981) та французька Медічі (1982).
Проте це далеко не перший успіх творчої особистості Умберто Еко. Раніші досягнення автора пов’язані з захистом дисертаційної роботи у 1954 році, присвяченій релігійному філософу Томі Аквінському. Далі одна за одною починають з’являтися наукові праці італійського письменника – «Проблеми естетики Томи Аквінського», «Поетика Джойса», «Знак», «Кант і качконіс», «Трактат із загальної семіотики» та ін.
Попри насичену викладацьку й академічну діяльність (Еко читав лекції у Туринському, Єльському, Колумбійському університетах, Міланському політехнічному інституті), у світову літературу він увійшов саме як автор романів «Ім’я рози», «Маятник Фуко», «Бавдоліно» та ін., читати котрі ми можемо українською завдяки перекладам Мар’яни Прокопович.
Перший твір – «Ім’я рози» – переносить читача у ХІVстоліття. Місцем дії стає бенедиктинський монастир із його химерами, заплутаними лабіринтами та нерозгаданими вбивствами. Особливість цього роману в тому, що він однаковою мірою буде цікавий споживачам як елітарних творів, так і масового чтива. Заслугою Еко перед літературою є спроба повернути останній гострий конфлікт. Беручи за основу детективний сюжет, автор за принципом російської «матрьошки» насичує його все новими сенсами-історіями. Різнорідна жанрова парадигма («Ім’я рози» водночас і детектив, й історичний та ґотичний романи) дозволяє Еко створити неперевершений за стилем та інтригуючий за змістом твір-загадку. Зрештою, у цьому й суть постмодерної позиції італійського письменника, котрий дотримувався думки, що «у книжках завжди розповідається про інші книжки, а будь-яка історія розповідає історію вже розказану».
У «Ім’я рози» спостерігаємо конфронтацію двох типів культур, виразниками яких стали Вільгельм Баскервільський, з одного боку, та сліпий ченець Хорхе Бургоський (прототипом героя є арґентинський письменник Хорхе Луїс Борхес) – з іншого. Якщо Вільгельм відстоює вільний інтелектуальний вибір особистості, її право на власну світоглядну позицію, то Хорхе дотримується думки про перевагу традиційних форм соціального укладу та способу мислення. Людина, у розумінні ченця, не має права змінювати загальноприйняті канони, а може їх лише вивчати та сліпо виконувати.
Символом найвищого знання і водночас найбільшої небезпеки є друга частина «Поетики» Арістотеля – твір, який ніби-то вважався загубленим, але насправді ревно оберігається у лабіринтах монастирської бібліотеки. Основною темою трактату видатного грецького вченого є сміх як частина мистецтва, богослов’я і філософії. Арістотель доходить висновку, що «сміх сіє сумнів, а це – загроза авторитетам». Саме тому Хорхе до останнього боронить свою таємницю, вдаючись до радикальних заходів – герой з’їдає книгу з отруйними сторінками та спалює бібліотеку.
У 1986 році французький кінорежисер Жан-Жак Анно екранізував роман Еко «Ім’я рози» (у ролі Вільгельма Баскервільського – Шон О’Коннері) і вже наступного року стрічка отримала премію як «Кращий закордонний фільм».
Другий роман Умберто Еко – «Маятник Фуко» (1988) – розкриває перед читачами історію всесвітньої змови. Центральними персонажами стають троє редакторів одного італійського видавництва, котрі заради інтелектуальної гри переписують історію та укладають ґрандіозний План. Проблеми починаються тоді, коли вигадка стає реальністю, яка не віщує нічого доброго своїм творцям. Основним месиджем Еко є думка про те, що варто лише повірити у змову, як вона починає існувати насправді. І тоді вже важко зупинити ті фатальні наслідки, до яких вона неодмінно призведе.
Комбінуючи минуле і сучасне, досянення техніки та стародавні релігійні вірування, магію та індивідуальні фантазії, Умберто Еко вміло вплітає їх у ще одну детективну історію з відкритим фіналом. Параноїдальний страх сповнює професора філософії Казобона, котрий наприкінці усіх пригод очікує особистої розв’язки. «Поразки не може бути, якщо насправді існує План, – читає він у записах свого колеги Бельбо. – Зазнати фіаско, ставши на прю з космічною змовою не соромно. Ти не боягуз, ти – мученик».
У 2009 році українською було перекладено твір Умберто Еко «Бавдоліно». За жанровим визначенням – це роман мандрів, де історія розгортається протягом життя головного героя. У цьому творі автор розвиває думку, до котрої він уже звертався у «Маятнику Фуко» – про вигадку, яка стає реальністю. Цього разу об’єктом дослідження стає брехня. Бавдоліно постійно обманює заради власної користі або з метою досягти бажаного. Проте робить він це лише з добрими намірами і нерідко – проти власної волі. «Проблемою мого життя є те, – зауважує середньовічний герой, – що мені завжди плуталось те, що я бачив і те, що я хотів бачити…»
У підлітковому віці, потрапивши до двору Фрідріха І Барбаросси, юнак знаходить все більше приводів для оригінальних вигадок, чим заслуговує прихильність імператора. Єдиний раз, прагнучи зробити щось по-справжньому правдиве (власного сина), Бавдоліно зазнає невдачі – дружина помирає при пологах, а ненародженене дитя схоже на монстра. Це штовхає героя ще глибше у світ дивацтв, бо там, принаймні, «він сам може вирішувати міру їхньої чудернацькості».
Разом із одинадцятьма товаришами Бавдоліно вирушає на пошуки омріяного царства Пресвітера Йоанна, згадки про яке є настільки ж нереальними, наскільки саме його існування. Проте для Бавдоліно та його друзів це не перешкода, адже «вважати гру грою не означає відмовитись грати в неї». У пошуках священного Грааля та своєї власної мрії ці лицарі здійснюють небезпечну мандрівку на край світу, бачать дивовижних істот та помирають за власні фантазії.
У фіналі роману Бавдоліно не полишає думки про царство Пресвітера Йоанна. Старим і кволим герой вирушає на пошуки того, чого в реальності не існує. Але Бавдоліно щиро вірить у свою істину, яка неодмінно стане його «великою Історією».