Великий письменник і маленька критикеса
Для кожного журналіста перше місце в його житті займає робота. Бо не можна не перейматися, не хворіти, не прагнути щонайкраще розкрити якусь тему, написати про ту чи іншу подію ТАК, як ніхто з колег. Зрештою, коли тебе читають і (ніде правди діти) хвалять, тоді почуваєшся, мовби на сьомому небі від щастя. Ось чому таким болісним є усвідомлення того, що не завжди можна здобути бажану інформацію для того, аби зробити ексклюзивний матеріал. Щось таке сталося і зі мною. Уперше за десять років професійної діяльності.Учора у рамках туру містами України до Чернівців завітав скандально відомий російський письменник Володимир Сорокін. Зізнаюсь відразу – симпатичний, статний, вишуканий і цікавий мужчина, на якого, безперечно, заглядаються жінки. Мене він, щоправда, цікавив не через це. Метою зустрічі з Володимиром Сорокіним була…робота. Страшенно хотіла взяти у нього ексклюзивне інтерв’ю! Для цього півночі напередодні й наступних півдня шукала будь-яку інформацію про цього автора, аби ставити кваліфіковані й оригінальні запитання (на люблю, коли журналісти обмежуються тим, що питають у письменників, хто їхній улюблений автор, що вони зараз читають чи хто їхній кумир в літературі). До речі, одна із моїх колег по-перу саме це запитання і поставила пану Сорокіну на прес-конференції. Приємно вразила його відповідь «професійній» журналістці – «У мене нема улюблених письменників».
Але ми відволіклись. Після прес-конференції підходжу до російського гостя (попередньо придбавши обидві презентовані ним книги) і прошу автографа. І от, у цей сакральний момент ПІДПИСУВАННЯ пропоную автору відповісти на декілька запитань. Як гадаєте, що він відповів? «Я не даю интервью для прессы». Тоді пробую використати традиційні жіночі підходи – ніжно усміхаюсь і роблю вигляд, ніби світ завалиться, якщо він не дасть мені інтерв’ю. Відповідь аналогічна. Щоправда, він не каже категоричне «ні», лише заманює: «Приходите вечером на презентацию, там посмотрим».
У на зустріч я прийшла. Усе було цікаво, весело й несподівано. Наскільки результативно? Про це читайте у моїх наступних постах. Ексклюзиву не обіцяю, але нудно точно не буде.
Як стало відомо, лише місяць тому Володимир Сорокін переніс інфаркт, тому від інтерв’ю він категорично відмовляється через стан здоров’я. Про це – тут:
9 коментарів
чомусь у нас такий менталітет — як підемо в когось попросити шось таке, шо нам ніх то не зобов'язаний а нам відмовляють — то ображаємось.
мовляв, дай 10 гривень — не дам — і побігли ображатися.
шо-шо, а такту в журналістів немає, це точно. вони вважають, шо всі прям зобов'язані давати інтерв'ю, витрачати на них свій час (бо кожен із них найоригінальніший, найкращий і найкваліфікованіший), приділяти свою увагу тощо.
особливо журналісти регіональних змі — які звикли брати інтерв'ю в людей, які раді будь-якій згадці про них у пресі, незалежно від змісту та достовірності.
чи зобов'язаний приділяти свій час? — ні. чи має пояснювати чому? — ні. чи він взагалі комусь шось винен? — ні. чи можна у нього шось вимагати? — ні. чи правильно лізти людині в очі і наполягати на чомусь? — ні.
тепер шодо якості журналістської роботи з висвітлення саме творчіх моментів.
якшо телеком-журналіст пише факти, оцінки, прогнози і там все чітко й ясно — то тут журналіст намагається десь літати, і ще й шоб було гарно літературно, і ще й шоби ще шось там.
в результаті майже завжди маса «атсєбятіни», власних опіній, суб'єктивних поглядів і всього того чого там мало би бути в мінімальній кількості.
якшо читаєш огляд нового роману — ти в тому огляді вичитаєш шо завгодно, але ніколи не зрозумієш того, заради чого ти це читав: 1. чи варто читати, 2. хоч приблизно якого то характеру, 3. на що схоже, чим видатне, чим навпаки нездале.
те саме про інтерв'ю: з інтерв'ю з письменником вичитаєш часом усе, що завгодно, і це дуже цікаво і гарно написано. але якшо після того хтось тебе запитає — «слухай, а шо конкретно ти зрозумів з того інтерв’ю? яка вона, та людина? якшо забрати усі „прикраси“ з тексту — то чи бачиш ти в тому інтерв'ю хоч шось таке, чого не пише на вікіпедії про цю людину? чи шось таке, чого не можна прогуглити за 2-3 хвилини? чи вичитати з попередніх об'ємних інтерв'ю, даних якимось центровим виданням?»
у 99,9% випадків — на жаль, відповідь НІ.
поставити себе на місце письменника: тобто стопудово розумієш, шо так чи інакше а твої слова перекрутять. 100% зрозуміють шось не те шо ти мав на увазі. 100% з метою прикрасити текст ще шось викривлять чи допридумають.
чи хочеш ти давати інтерв'ю в такому разі?:)
Дякую за такий ВЕЛИЧЕЗНИЙ допис і зацікавлення.
Зрештою, ну його. Не хоче — і не треба. Тепер до нашого менталітету. До провінційного, регіонального менталітету. По-перше,інтерв'ю для того й існують, аби дізнатися про людину щось таке, чого не можна вичитати з Вікіпедії чи прогуглити. По-друге, навіщо взагалі щось робити, якщо існують об'ємні центрові видання?
Після такого питання ми ще хочемо, щоб нас сприймали серйозно?